29 квітня у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація книги написаної очевидцями російської окупації.
Журналістка Julia News побувала на заході та записала декілька коментарів у співавторів книги та відвідувачів. Також очевидці розповіли про жахи життя в російській окупації.
Книга створена з ініціативи ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» і містить 25 особистих історій українців, які діляться досвідом перебування в російській окупації чи її наближення.
“У виданні зібрано спогади жителів Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини і Чернігівщини, які охоплюють період із 2014 по 2022 рік. Очевидці подій написали свої історії самостійно й закарбували власні переживання про досвід життя в окупації, під обстрілами, втрати родичів, друзів чи рідного дому, евакуацію, страждання тварин, полон тощо. Драматичні історії різних за віком і родом занять цивільних українців дають зрозуміти, чому для цих людей є неприйнятним життя під владою росіян”, – йдеться в прес анонсі заходу.
Під час заходу також відбулася хвилина мовчання.
Володимир Щербаченко ( Луганськ)
Біографія
Володимир Щербаченко народився і, до початку війни, більшу частину свого життя прожив у Луганську. Починаючи із навчання в Луганській обласній українській гімназії Володимир брав активну участь у місцевому громадському русі; засновник і багаторічний керівник Студентського братства Луганської області, згодом – Східноукраїнського центру громадських ініціатив.
У 2014 році Володимир став координатором коаліції понад 20 правозахисних організацій «Справедливість заради миру на Донбасі», учасники якої документували грубі порушення прав людини, які стали наслідком російської агресії.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну він продовжує документувати воєнні злочини, разом із колегами надає допомогу постраждалим українцям та поширює правдиву інформацію про війну.
Володимир вірить у відновлення територіальної цілісності України а також переконаний, що сталий мир у майбутньому не можливий без притягнення до відповідальності воєнних злочинців та тих, хто пропагував і заохочував російську збройну агресію.
Коментарі
“Якщо приходить окупант, твоє життя стає догори дригом – міняється все кардинально і не просто міняється атмосфера, змінююється прапор, а у людей дуже багато змін гинуть близькі, людина просто стає жити у якійсь атмосфері правового вакуму, щодо тебе можуть вчинятися злочини, ти втрачаєш своє право на ідентичність, ти більше не можеш бути тим ким ти був, в тебе відбирають мову, історію, просто частину тебе, багато речей у людини в житті змінюються, не кажучи вже про якісь такі базові речі просто як відсутність води, світла”, – зазначив Володимир.
“Я працюю в організації вона називається “Східний український центр громадських ініціатив”. Ми з 2014 року документуємо порушення прав людини норм міжнародного гуманітарного права тоді в 2014-2016 роках далеко не всім було зрозуміло, що в країні йде війна, на Україну напала росія, часто це намагались представити, як внутрішній якийсь конфлікт в нашій країні, приховати цей акт агресії, але ми документували ці історії і з часом їх ставало багато і більше”, – розповів він.
Володимир каже, що книгу варто видавати, адже люди знаходять в ній багато сенсів.
“Такі презентації які ми проводимо дали мені однозначну відповідь – так цю книжку варто видавати, варто про це розповідати, бо люди знаходять в тому багато сенсів: хтось говорить про важливість збереження історії, хтось говорить, що важливо знати, що несе окупація, для когось ця книжка підтвердження того, що треба бути більш активним в цей час робити те, що ми можемо для того, щоб підтримати тих, хто зараз на фронті”, – резюмував Володимир.
Цитати з історії
У книзі історія Володимира називається “Книжки і сонце малої батьківщини”. Ось декілька цитат:
- Жахливо усвідомлювати, але за п’ять років місто, де люди без страху протестували на вулицях, критикували владу, випускали опозиційні ЗМІ, вільно обмінювалися думками й ідеями, перетворилося на інтелектуальний концтабір.
- Після довгих пошуків, дзвінків і листування кілька людей погодилися прийти і взяти ті книги, які їх цікавлять. Літнє подружжя колишніх викладачів забрало твори Маркеса та кілька словників. На решту подивились і відмовились. Десяток найбільш дорогих мені книжок погодилися вивезти з міста знайомі. Частину української класики та не-політичної літератури потайки забрали в установу культури. Більшу частину книжок не наважився забрати ніхто…
- Тепер, коли тієї книгозбірні вже немає, я згадую свої намагання врятувати книжки вже спокійніше. Думаю про це як про минулу втрату. Тепер це — факт, який стався. Тоді ж неможливість зберегти книжки я сприймав як зраду себе і своїх переконань.
- Я певен, що ті, хто захоче, після деокупації матиме можливість повернутися у свої рідні міста і села. Як свого часу ми покидали рідні домівки, так покотяться назад у Росію окупанти і привезені ними сім’ї. Без невиправданого насильства, але з відчуттям настання справедливості та розумінням, що в XXI столітті настає край тривалій російській традиції паразитувати на чужих землях. Хай не так швидко, як хочеться, але людство змінюється і світ стає більш справедливим. Прийде справедливість і в наш дім.
- Я вірю, що знову сидітиму у вагоні поїзда, цокотітимуть колеса, а я вдивлятимусь у вікно, шукаючи очима рідні пейзажі. У душі щемитиме від відчуття наближення до рідного міста. Поїзд минатиме Алчевський металургійний комбінат, і я знатиму, що до Луганська залишається менше години. У вікні пропливатимуть степи і терикони, річка Ольховка, робітничі передмістя Луганська, старий залізничний вокзал… Київський поїзд стишить ходу і, як і багато років, тому повільно підпливе до першої платформи й виходу в місто.Я знову зможу відвідати могили предків, перші з яких прибули із Золочівського повіту на Харківщини освоювати землі Донбасу ще у далекому 1793 році. Покажу онукам будинки і вулиці, де жила їхня мати, жив я, жили їхні прабаби і прадіди.
Анастасія Козак (Херсон)
Біографія
Перші вибухи на околицях Херсона 24 лютого пролунали всього за кілька кілометрів від будинку Анастасії. Далі почалися довгі два місяці, які дівчина провела в окупації. Ночувала у коридорі, коли вибухів було аж надто багато, спускалася в підвал старої п’ятиповерхівки. Дні проходили однаково – у чергах в пусті магазини у спробі купити хоч щось із їжі.
Коли пройшов перший страх, вирішила продовжити роботу – писати дописи на сторінках бібліотеки. Поки це не стало аж надто небезпечно. Усе, що публікувалося українською мовою, несло загрозу життю. Виїхати з Херсона вдалося у квітні. Три доби добиралася до Хмельницького.
Зараз Анастасія проживає у Хмельницькій області у родичів. Дистанційно продовжує працювати в Херсонській обласній бібліотеці, будівля якої неодноразово страждала від прильотів.
Через чотири місяці після звільнення Херсона Анастасія вперше повернулася до своєї квартири, яку поспіхом покинула у квітні 2022 року. Ці поїздки до рідного міста ще надто небезпечні й рідко тривають більше трьох днів, але раз на кілька місяців бажання побути вдома переборює страх обстрілів. Найбільше, про що зараз мріє Анастасія, – повернутися додому і більше ніколи в житті не відчувати, як воно – пакувати життя в одну валізу.
Коментарі
“Я почала писати тому, що як виїхала мене переповнювали емоції, але в голос говорити про це не було сил, я вважала що це не дуже потрібно,.. але насправді про це треба говорити і тут доля мене звела з Східноукраїнським центром ініціатив, я побачила інформацію про цей проект і вирішила, що треба спробувати. Я приїхала, в мене була купа емоцій, я хотіла написати про все на світі про те, що переживала і потім воно лише з часом вилилося в одну окрему історію” , – каже Анастасія.
Світломаскувальний режим
Вона розповіла, що під час російської окупації у Херсоні діяв світломаскувальний режим.
“У Херсоні в період окупації діяв світломаскувальний режим – це коли ви ввечері не можете вмикати світло в своїй квартирі. Ти зашторюєш всі вікна. В мене було світло в туалеті, там така маленська лампочка.. Чому в туалеті, бо з вікон не видно на дверях це вічко заклеєне папером, щоб не було видно, але ця лампочка освілювала коридор, де в принципі я ночувала або в кладовці це єдине світло, яке було”
“Це дуже страшно, коли ти живеш в квартирі один, ти сидиш в коридорі в мене подвійні двері, одна завжди відкрита, бо ти слухаєш кроки темний підʼїзд, і якщо до тебе подзвонять в квартиру, ну це майже стовідсоткова смерть, це стовідсотковий підвал і чи ти вийдеш звідти живий чи ні це страшно бути одному. Але з іншої сторони мені настільки було легше, що я переживала тільки для себе”
Жуналістка Julia News поспілкувалася з Анастасією про життя в окупації.
Про примусову паспортизацію
“На щастя, я такого не застала, бо я виїхала через 2 з половиною місяці, коли ще можна було жити більш менш мінімально контактуючи з цими російськими, але я знаю, що потім особливо в селах це дійсно є, це дійсно обовʼязково і ти обовʼязково маєш отримувати наприклад російську пенсію, бо в тебе немає фінансів, бо в твоїх банкоматах немає українських грошей, ти не можеш зняти українську готівку, щоб купити хоча б якогось хліба тобі треба російські гроші, а проблема в тому, що їх не видають без російського паспорта, якщо ти хочеш вижити хоча б якось на мінімальних ти просто змушений брати той паспорт…тільки для того, щоб прожити до завтра”, – розповіла Анастасія.
Чи був рух опору як тільки росіяни зайшли?
“Я дуже горда херсонцями, що в перші дні окупації вони показали, що Херсон – це Україна. Мітинги наших херсонців, які виходили до обласної ради транслювалися по інтернет каналам по телебаченню і ми довели, що незважаючи на весь страх, незважаючи на обстріли люди виходили, їх потім переслідували а вони на наступний день всеодно виходили і боролися за Україну”
Чи була русифікація і яким чином?
“Русифікація була. Вони з перших днів, як зайшли в Херсон навіть в бібліотеки вони почали завозити російську літературу тобто вони настільки акцентували на цьому увагу, щоб змусити, щоб навʼязати це, що це було їхньою ціллю”, – каже Анастасія.
Чому важливо говорити про життя в окупації?
“Про життя в окупації говорити важко боляче, але це дійсно потрібно. По-перше щоб українці, яким пощастило не побувати в окупації знали як це, бо навіть просто знати, що десь щось було окуповане це одне, а чути від першої особистості як це і що люди переживали це зовсім інше… це дуже важливо доносити, доносити за кордон щоб люди розуміли чому це не внутрішня якась боротьба, чому це дійсно війна, чому це навʼязування і чим це може завершиитися”
Про їжу
“Перші дні ..Завоз їжі він був перекритий, тому що місто окуповане, все що було вигреблось буквально в лічені години, всі аптеки були пусті, всі магазини були пусті. Лише потім почалось щось десь зі складів доставати. Я знаю, що в нас хліб пекли з муки, яку там повишкрібали де було завгодно просто, щоб вона була і по буханці в руки роздавали. На поличках була кабачкова ікра і квасоля маринована в томатному соусі. Перші дні було дуже жахливо. Подоставалися ці пакети з крупами, з кашами, які були на чорний день і цей чорний день настав. Лише потім вже коли росіяни наладили трошки вже з окупованого Мелітополя завозили їжі стало трошки легше, хоча ціни були просто космічні, але впринципі, якщо ти не маєш вибору то ти будеш купувати“
Про опалення світло та звʼязок
“З газом було простіше, з опаленням складно, зимою перебивали всі труби, тому першу зиму в нашому будинку шось буквально пару днів було опалення таке на мінімалках, майже не було, тому я знаю… люди вмикали якісь обігірівачі ходили в будинках в шапках в одязі, а світло вимикали. Світло і звʼязок вимикали буквально з перших днів і ти просто сидиш в чотирьох стінах у тебе немає звʼязку з зовнішнім світом, ти не можеш включити світло навіть, якщо воно є тому, що світломаскувальний режим. Телебачення, вони знищили телекомунікаційну вежу, тому телебачення українського не було. Інтернет ловив по їхньому настрою, як РЕБ, то нічого не ловить”
Як реагувало суспільство обʼєдналося чи навпаки?
“Спочатку всі були дуже розгублені тому, що не вірили як в XXI столітті може бути ось така от війна, справжня за вікнами твого будинку по вулицям твого міста, але це дуже обʼєднало, навіть ті хто я знаю там родинами не дуже спілкувався з родичами, вони пішли до гурту і якось всеодно це стремління це намагання вижити страх воно обʼєднало”
“Чи треба ця книжка – однозначно треба..ну не тільки закордоном, ай в Україні розказувати про це тому що це важливо. Важливо розуміти, як це відбувається, і що це дуже важливо нашим військовим, бо вони живуть в жахливих умовах, воюють і їм так важливо знати, що вони воюють не просто так. Вони не воюють за якісь абстрактні речі, вони воюють за свою доньку, щоб в неї було життя, за маленького сина, щоб він мав можливість піти в школу, їм дуже важливо знати, що в кожному окуповану місті і селі на них чекають, їх дуже чекають”, – резюмувала Анастасія.
Цитати з історії Анастасії
У книзі історія Анастасії називається “За кордоном не вистачає капців”. Ось декілька цитат:
- На перших трьох блокпостах усі дуже ввічливі. Росіяни з автоматами бажають нам доброго ранку, гарної дороги, цікавляться нашим настроєм. Деякі навіть пробують фліртувати. Схоже, їм нормально фліртувати і при цьому тримати в руках зброю, направлену на наші голови. «Харошие русские» ‒ вони такі.
- Ще через добу я нарешті обійняла маму. Ми обидві плакали. Довго плакали. Просто тут, біля автобуса. Ми проговорили усю ніч. На ранок у нас обох були червоні й опухлі від сліз очі. Я розказувала про перші вибухи у місті, про російські БТРи під будинком, про перші місяці окупації. Але я ніколи не розкажу про те, як боялася… не самої смерті, ні. Я чітко намалювала собі в уяві момент, коли хтось з рідних чи друзів подзвонить моїй мамі та скаже, що мене більше немає. Тут уже не важливо – розстріляли з автомата, вибух міни чи приліт ракети. Мене – немає. Я знала, що вона цього не переживе. І ось це був мій найбільший страх.
- Ми так ретельно обирали речі, які взяти з собою в евакуаційну валізу, а виявилося, що половину з них у перший час навіть не діставали. Ми намагалися вмістити життя в чемодан, спогади – у пакет та косметичку. Так переживали, що не зможемо жити без звичних умов, побутової техніки, улюбленого одягу. А натомість не можемо уявити життя без банальних, на перший погляд, дрібниць. Ми не хочемо нових речей. Нам цілком вистачить тих, що лежать у нас вдома.
Тетяна Черепанова (Бердянськ)
Біографія
Тетяна народилася в Бердянську, за професією вчителька української мови, української літератури та зарубіжної літератури. У 2010 році, коли Тетяна була ще підлітком, мама повезла її жити в Київ. Велике місто так і не стало її домом, тому вже за рік вона повернулась до рідного Бердянська. Дванадцять років потому її місто окупує російська армія і Тетяна зустріне цю подію разом зі своїм Бердянськом. Майже два місяці провела з чоловіком в окупації. Пережила холод і очікування підвалу (в підвал відправляли всіх, хто не йшов на співпрацю з окупантами). Переживши обстріл, разом із чоловіком вирвались на вільну Україну, та вивезли з собою пса і два рюкзаки.
Коментарі
Тетяна каже, що місто Бердянськ згадує кожного дня.
“У мене одразу до вас питання: Чи часто ви думаєте про міста у які ви не повернетесь? ..Місто в яке я не повернусь я не те, що згадую кожен день я в ньому живу, я в ньому живу по сей день і моя історія вона якраз і має назву “Місто у яке я не повернусь” і коли люди чують цю назву вони думають про зневіру, вони думають про сум, вони думають про те, що моє місто зруйновано, але це не так. Насправді, історія про те, що мій Бердянськ просто ніколи не буде таким як до 27 лютого 2024 року. Саме 27 лютого в місто зайшли російські танки” , – розповіла Тетяна.
Вона також наголосила на тому, що росія нам не друзі та не брати.
“росія нам не друзі і не брати і ніколи так не буде і не було.. Просто історія дуже часто забувається і я дуже сподіваюсь, що закарбувавши її ми приклали якісь зусилля, всі ми і Східноукраїнський центр всі ми приклали зусилля, щоб ви, майбутнє покоління старші покоління знали, що росія гниль”
“Написання цієї історії ну в цілому історії ще може служити як арт-терапія це навпаки може бути як проговорення того, що ти пережив і навпаки, це може бути як заспокоєння себе викладення на папір. Для мене власне писати мою історію не було важко, тому що я в цих думках постійно і я озвучую їх друзям знайомим, я пишу їх сама в своєму блозі в інтернеті і для мене це було якраз структурувати в якусь єдину і ще й гарно оформлену історію. Для мене не було важко мені було важливо просто це зробити і я не відчувала, що це боляче чи сумно, я відчувала, що це необхідно і зараз так відчуваю”
Тетяна також зачитала фрагмент зі своєї історії відвідувачам.
Журналістка Julia News також поспілкувалася із Тетяною Черепановою про життя в окупованому Бердянську.
Про русифікацію та спалення книг
“В перший рік повномасштабного вторгнення в школах ввели уже коли прийшла російська окупація сама росія там ввела уроки “Рідної мови” вона так і називалась і це була українська мова, і вони були ці уроки в перший рік. В другий рік примусово було класним керівникам наказано щоб вони своїм дітям, своїм класам передали про те, що їм тепер треба обрати, яку мову вони будуть вивчати англійську чи українську, ну і очевидно що вибір був в англійську мову, і їх як би до цього примусили.. все і української мови більше немає, а в перший рік окупації вона була зараз її немає ніде, бо підручники, я знаю, що бібліотеки шкільні намагалися рятувати свої фонди і їх просто вивозили по квартирам колег, але в цілому так, коли зайшли росіяни уже в школи в серпні місяці перед вереснем як почати свій навчальний рік то вони їх [книги – ред.] вивозили і палили просто отакими фурами з усіх шкіл забрали літературу і все”, – розповіла Тетяна.
“ну у нас в школах була і російська література насправді ну тобто коли навіть російські школи, які переводились щоб бути україномовними, але там були і російські книги, українські. Українські всі звичайно повивозили можливо там позалишали пару там Шевченка, Лесю Українку чисто так от шоб вони є. А так звичайно фурами вивозили палили” , – додала вона.
“Так вони перейменовують вулиці, я чесно не питаю навіть на які назви очевидно в якихось там своїх людей, якихось постатей і подій”, – зазначила Тетяна.
Про примусову паспортизацію
“Примусова паспортизація доходить до того, що людину не будуть обслуговувати в лікарні, якщо в неї немає російського паспорта, ну тобто без російського паспорта ти не можеш виїхати з того населеного пункту в якому ти знаходишся, ну і напирклад якщо ти в Бердянську ти в село сусіднє не можеш виїхати, якщо немає російського паспорта. Спочатку було не так жорстко перші пів року людей не змушували це робити, а потім це було прям жорстко, казали, що і квартири будуть забирати, якщо не будете отримувати паспорти переводити квартирні документи на російські. Людей всіляко примусили обіцяли за це гроші, тобто пенсії спочатку от я знаю, що пенсіонерам спочатку виплачувалися пенсії за українським паспортом, а потім сказали що от ці 10 тисяч рублєй там здається їм дають будуть виплачувати тільки за російським паспортом… Ну і теж очевидно для чого вони роблять, щоб показати, що “от всі люди ж беруть ніхто ж їх не змушує”, там не залишають вибору”
Про спротив
“Ми намагались свій створити молодіжний супротив який не був озброєний ми просто виходили на акції протесту кричали російською мовою “Домой пока живой” “Бердянськ -Україна”, так щоб їм було зрозуміло і очевидно ми листовки спротиву розкладали з втратами росіян за перші тижні. Я знаю, що рух опору “Жовта стрічка” він і тоді працював і зараз працює на всіх окупованих територіях так само в Бердянську, тобто опір є, звичайно є люди, які чекають, що прийде Україна і вони всіляко це намагаються теж наблизити”
Про газ та світло
“Газу от не було з серпня початок вересень місяця. Потім вони ну російський очевидно з Мелітополя здається вони його перетягнули, а там до Мелітополя Херсон, ну тягнули вони його. Вода теж саме, світло, ну тобто вони дійсно провели я так розумію свою воду, своє світло, свій газ, але знову ж таки в нас наприклад перед Мелітополем здоровенні вітряки і це Україна їх будувала, тобто це наші кошти, а тепер вони використовуються росією і таким чином теж виробляють світло”
Чому важливо говорити про окупацію?
“Важливо говорити про окупацію всіх і регіонів, і містечок, і сіл, тому що чим більше ми говоримо про ці міста, вони це теж відчувають, люди які там знаходяться це відчувають, вони знають, що їх не забувать і в цілому українці не забувають, що це наші території, там є наші люди і їх треба визволяти і ще важливо на мою думку говорити про окупацію, тому що люди, які її не пережили, щоб вони розуміли, що окупація може прийти і в їхній дім, і що вони повинні всіляко допомагати ЗСУ, всім нашим Збройним Силам, просто працювати як тил настільки сильно і злагоджено щоб це не сталося з їхнім містом не дай Боже”, – резюмувала Тетяна.
Цитати з історії Тетяни
Історія Тетяни називається «Місто, у яке я не повернусь» . Ось декілька цитат:
- “Ранок, коли вся Україна прокинулась разом, для мене розпочався з уроку
літератури в 6-В класі. Перед тим як вийти онлайн до дітей, я сиділа на кухні й думала про те, що вперше не маю слів для своїх учнів. Кава, яку зробив
мені чоловік, давно вистигла. Я тримала в руках холодну чашку, витирала
сльози і вперше не була готова до уроку. Мабуть, ніхто з моїх колег-вчителів
не був готовий, тому ми просто діяли за звичним сценарієм. Zoom-дзвінок ‒
і екрани почали вібрувати тривожними голосами”
- “Ми говорили про Чарльза Дікенса і його «Різдвяну пісню в прозі», про текст
і його сенси. Ніхто з нас жодних сенсів у той момент не бачив. Але я вимучено посміхаюсь, щоб підбадьорити учнів. Бачу відблиск заграви. Якщо
швидко вимкнути мікрофон, діти не почують. «Хоч би не в нас, хоч би не в нас».
Вибух почув кожен із моїх учнів. У кімнаті Віки заплакав молодший братик.
Наступний урок нам скасували. Із 24 лютого по 1 вересня 2022-го я не провела жодного.
- “Мене могло чекати те ж саме: навіть перебуваючи в окупації, я писала проукраїнські пости в інстаграм, волонтерила в школі й розносила літнім людям ліки з гуманітарного конвою України. Ніякої партизанської діяльності я не вела, але мене попередили, що навіть подібна волонтерська діяльність може привести «на підвал». Погрожували тим, що за участь у проукраїнському чаті й дружні зв’язки з українськими військовими мене можуть убити в моєму ж рідному домі“
- “Я згадую про свої дрібниці на полицях у квартирі. Для кожного з нас це не просто речі. … Наші «дрібниці» нас пам’ятають і чекають на полицях життя, але місто, в яке я повернусь, ‒ мій Бердянськ ‒ уже точно буде іншим”
Коментарі відвідувачів
У заході взяли участь викладачі та студенти Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова, Хмельницького базового медичного фахового коледжу та бібліотечні фахівці і представники громадських організацій.
Михайло Цимбалюк
На захід також завітав бойовий медик та поет Михайло Цимбалюк він зазначив, що речі які презентуються є дуже необхідними.
“Такі речі, як ви сьогодні презентуєте є дуже необхідні, тому що є письменники, які пишуть а є люди, які живуть цим і важливо допомогти їм видати це все аби ця правда життя не стерлася часом не стерлася відходом тих людей, які це все бачили, а залишилася в такому вигляді. Крім того книга – це мистецтво, а мистецтво – це ресурс, який в процесі протистояння допомагає і вистояти, і мобілізуватися на спротив і зрештою перемогти”, – сказав Михайло Цимбалюк.
Він також додав, що українцям варто єднатися.
“Я щоразу кожну відпустку як приїжджаю, я приїжджаю з якимось новим посилом. Моїм побратимам важко, знайтися на слові, щоб звернутися по якусь допомогу тому що армія виконує тільки одну з функцій у війні, воює весь народ. Поки ми не зрозуміємо, що ми всі воюємо поки не буде єдності, поки ми не будемо накопичувати оцей ресурс культури, в економіці, і знання, знання – це теж ресурс. Тому що якщо ми будемо володіти знаннями, якщо ви будете володіти знаннями ви швидше і досконаліше зробите сконструюєте і виготовите засіб протиракетний, ті самі дрони боротьба з ворожим РЕБом, засіб ураження ворога, тому учіться будь ласка”, – додав Михайло.
Завідувачка бібліотеки Хмельницького базового медичного фахового коледжу
Завідувачка бібліотеки Хмельницького базового медичного фахового коледжу каже, що почули про захід і просто не могли його не відвідати, тому що такі історії важливі.
“Це дуже важливо тому, що сучасна молодь має бути свідома і дякуючи Богу, що на сьогоднішній день ми якби відчуваємо здаля війну, але ми її відчуваємо, тому здобувачі освіти мають бути свідомі і мають відчувати і знати, що відчувають очевидці, переживають які емоції”, – розповіла вона.
А також додала, що студенти часто долучаються до подібних заходів.
Висновок
У кінці заходу кожен відвідувач міг поставити питання співавторам, а також зробити світлину та підписати книгу. Вона доступна у вільному форматі на сайті ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив».
“Книга має на меті зберегти історію війни такою, як її бачать звичайні українці та показати світу чому ми не хочемо жити в російській окупації”, – йдеться в прес анонсі заходу.
Книга підготовлена в межах проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні росії проти України» за підтримки Kurve Wustrow – Центру навчання та взаємодії у ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру».
Також під час заходу презентували книжкову виставку «Свідчення часу: література, яка зберігає історію», на якій представлено видання ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» з фондів бібліотеки.
Репортаж записала та опублікувала
Журналістка та редакторка
Юлія Лемешева
Читайте також. росіяни завезли до Маріуполя 9 тонн пропагандистських підручників
