Собібор – табір смерті для понад 250 тисяч євреїв

Учора світ вшановував пам’ять жертв Голокосту. Тому редакція Julia News вирішила розповісти своїм читачам про один із таборів смерті частина, якого знаходилась на теренах України, а саме Собібор, де загинули понад 250 тисяч євреїв.

Собібор — це концентраційний табір, організований нацистами поруч з українським селом Собібор (сьогодні в Польщі), на сучасному польсько-українському кордоні. Околиці Собібору межують з північною частиною Волинської області, і прилягають зі заходу до нац. заповідника Шацькі озера. Він діяв з травня 1942 по жовтень 1943. Тут було вбито близько 250 тисяч євреїв. Окрім концтабірної, село Собібор пережило 1947 року ще й виселенську «славу» (виселення українців села в Україну відбулося з 21 на 22 травня 1947 року).

Концтабір Собібор  також відомий повстанням в’язнів — німці вибирали з полонених євреїв хороших шевців, кравців, ювелірів, столярів для підсобних робіт. А ті організували напад на адміністрацію концтабору і втечу з нього. Упійманих німці жорстоко покарали: живцем обливали бензином, палили і закопували в ями.

Фото: Вікіпедія|Дорога до неба (2007). Меморіальний комплекс в Собіборі було споруджено за кошти виділені для цього урядом королівства Нідерланди| Jacques Lahitte

Розташування

Собібор був розташований на сході тогочасної Польщі поблизу колишнього українського (тепер польське) північно-волинського села Собібор (пол. Собібур) (тепер у Володавському повіті Люблінського воєводства на українському прикордонні).

Загалом сам концентраційний табір розташовувався поблизу села Собібор, яке лежало в східній частині Люблінського регіону у Польщі, неподалік від міста Холм — вздовж залізничної лінії на Володаву і всього за 5 кілометрів від річки Буг (по якій тепер проходить кордон між Польщею та Україною). Слід зазначити, що, при відправці з рідних місць, цим «репатріантам» обіцялося перевезення на нові «землі заселення» й вказувалося, зокрема, що то буде на українській території. Тому, уже добравшись до місця призначення, більшість з них надалі вважали, що перебувають на нових-українських землях в очікуванні свого розподілення.

Табір був створений у рамках операції «Рейнхард», ціль якої — масове винищення єврейського населення, що проживало на території так званого «генерал-губернаторства» (території Польщі й Галичини, окупованих Німеччиною). Згодом в табір привозили євреїв з інших окупованих країн: Литви, Нідерландів, Франції, Чехословаччини та СРСР.

Табір знаходився в межах селища, до того ж , він стояв з протилежної сторони (навпроти) самої залізничної станції Собібор, а станційні фасадні будівлі (станція, будинок лісника та поштове відділення) вводили в оману, затишної сільської місцевості, усіх привезених майбутніх в’язнів концентраційного табору. Слід зазначити, що вся ця місцевість лежала подалі від насичених транспортних та людських потоків, цю болотисту та малозаселену територію перетинала залізнична гілка, яка теж вважалася покинутою, забутою, та використовувалася лише при випадкових перевезеннях лісу.

Фото: Вікіпедія| Письмовий доказ нацистських намірів «остаточного вирішення єврейського питання» — лист Герінга Гейдріху| Göring 

Табір Собібор входив до числа трьох концентраційно-винищувальних таборів створених на догоду расовому експерименту Операція Рейнгард й всю свою історію пов’язував з так званим «вирішенням єврейського питання». Цей табір був другим за ліком (після Бельжецького) й споруджувався та експлуатувався за одними й тими ж схемами, визначеними в ході «операції Рейнгард». Загалом вважалося, що це було маленьке закрите робоче містечко, зі всіма притаманними йому елементами, лише з численними охоронно-каральними засобами, яке на практиці стало машиною з знищення людей.

Собіборі було вирішено збудувати за аналогією з Белжецьким, який незадовго до того був відкритий. Тому частина управлінців були переведені до Собібору для ведення й цієї будови.

У перші місяці 1942 року над округою літав невеликий літак, кружляючи над селом, він робив топографічні знімки. А згодом, до станції прибув потяг, під орудою двох офіцерів СС: Ріхарда Томалли, які працював до цього в SS-Zentralbauleitung містечка Замостя, та Баурата Мозера (Baurath Moser) з Холма. Вони ходили навколо станції, та по окрузі, роблячи свої виміри і в кінцевому підсумку була вибрана місцина у лісі навпроти залізничної станції.

Табір був розташований в лісі поруч із платформою Собібор. Залізниця закінчувалася тупиком, це повинно було сприяти збереженню таємниці. Табір оточували чотири ряди колючого дроту висотою в три метри. Між третім та четвертим рядами простір було заміновано. Між другим і третім ходили патрулі. Вдень і вночі на вежах, звідки було видно всю систему загороджень, несли патруль вартівники. Начальство табору і внутрішня охорона складалася з німців, охорону по периметру табору несла група колишніх радянських військовополонених солдат, між ними й українських.

Табір поділявся на три основні частини — «підтабори», в кожного було своє, строго визначене призначення. В першому містився робочий табір (майстерні і житлові бараки). В іншому — перукарний барак і склади, де зберігали і сортували речі вбитих. В третьому знаходилися газові камери, де вмертвляли людей. На відміну від інших таборів смерті в газовій камері Собібору німці використовували не спеціальні отруюючі речовини, а чадний газ.

Для цієї мети в прибудові до газової камери було встановлено декілька старих танкових двигунів, при роботі яких виділявся чадний газ і подавався трубами в газову камеру.

Більшість в’язнів, що привозилися в табір, умертвляли в той же день у газових камерах. Лише незначну частину залишали в живих і використовували на різних роботах в таборі.

Протягом півтора року дії табору в ньому було вбито близько 250 тисяч євреїв.

У таборі діяло підпілля, що планувало втечу в’язнів з робочого табору. У вересні 1943-го серед привезених в робочий табір євреїв з Мінська, була група радянських військовополонених. Один з них, лейтенант Олександр Печерський, став організатором і керівником повстання.

Повстання

14 жовтня 1943 року в’язні табору смерті здійняли повстання. Згідно з планом Печерського в’язні повинні були таємно, по-одному ліквідувати есесівський персонал табору, а потім оволодівши зброєю, що знаходилася на складі табору, перебити охорону. План вдався лише частково — повстанці змогли вбити 11 есесівців з персоналу табору, але заволодіти збройним складом не вдалося. Охорона відкрила вогонь по в’язнях і вони були змушені прориватися з табору через мінні поля. Їм вдалося перейти охорону і відійти в ліс.

З майже 550 в’язнів робочого табору 130 не брали участі в повстанні (залишилися в таборі) приблизно 80 загинули при втечі. Решті вдалося втекти. Ті хто залишився в таборі були вбиті німцями наступного дня.

Фото: Вікіпедія| Українець Аркадій Вайспір – один із організаторів повстання в Собіборі

У наступні два тижні після втечі німці влаштували справжнє полювання на втікачів, в якій брали участь німецька військова поліція. В ході пошуку було віднайдено 170 втікачів, всі вони були зразу ж розстріляні. На початку листопаду 1943-го німці припинили активні пошуки.

Повстання в Собіборі виявилося єдиним вдалим концтабірним повстанням за всі роки Другої світової війни. Зразу після втечі в’язнів табір було закрито і стерто з лиця землі. На його місці німці засадили капустяне та картопляне поле.

До кінця війни дожили 53 учасники повстання. Останній із них, Аркадій Вайспапір, помер у Києві 11 січня 2018 на 96-му році життя.

Персонал табору

Коменданти табору

Фото: Вікіпедія| Франц Штангль | Public Domin

Франц Штангль — Гауптштурмфюрер СС, був комендантом концентраційних таборів — Собібор та Треблінка.

Народився 26 березня 1908 р. в містечку Альтмюнстер в Австрії в сім’ї військовослужбовця. В березні 1938 р. вступив в NSDAP в Австрії.

В листопаді 1940 року покликаний до Берліна, де йому було доручено по лінії SS керувати здійсненням програми евтаназії(умертвіння) в інституті в Хартгеймі, поблизу Лінца. За допомогою евтаназії передбачалося знищувати психічнохворих і важкохворих людей, які не піддаються лікуванню.

В березні 1942 керував створенням концентраційного табору Собібор, а через два місяці став його комендантом і пробув на цій посаді до вересня цього ж року. У вересні 1942 року призначений на посаду коменданта концентраційного табору смерті Треблінка. За час його керівництва табором, там було знищено близько 700 (за іншими даними 900) тис. людей. В 1945 р. повернувся в Австрію, де був заарештований. В 1948 організував втечу і через Італію добрався в Сирію, де жив під власним прізвищем. В 1951 році переїхав в Бразилію.

Жив і працював в містечку Сан-Пауло. На початку 60-х років його особистість було ідентифіковано, і його заарештували. В 1967 р. виданий владі Федеративної Республіки Німеччини. У 1970 р. засуджений до довічного позбавлення волі. Помер 28 червня 1971 у в’язниці Дюссельдорфа.

«Травники»

Численну групу персоналу табору становили охоронці, набрані й вишколені в концентраційному таборі для військовополонених Травники, які опісля всіх підготовчо-вишкільних процесів формувалися в підрозділи й на чолі з фольксдойче, підпорядковуючись СС командування цього регіону вирушали в різні місця, де були потрібні, як охоронні чи каральні підрозділи.

Ці групи колишніх військовиків, переважно з полонених військовослужбовців Червоної Армії, вирушали, зазвичай, на об’єкти охоронного плану. З 5000-7000 тисяч «випускників» Травника близько 300—500 стали охоронцями концентраційних таборів.

«Травники», як їх ще спрощено нарекли ув’язнені, а згодом й історики, бувши вихідцями з СРСР, були різних національностей — росіяни, українці, поляки, кавказці, латиші, чехи, німці, поляки й навіть євреї. Але через певні суб’єктивні фактори: перебування в таборі, який був оточений українськими поселеннями, через суттєву частину вихідців з Радянської України, взяті в полон на території України та імітацію приїзду в українські землі для нібито нового заселення їх євреями, додатково післявоєнні україно-польські та українсько-радянські політичні конфлікти, – все це вплинуло на спекулятивні приписування «травникам» суто етнічно-українську приналежність.

Фото: Вікіпедія| Меморіал при вході на терени концтабору| Jacques Lahitte

За часи існування концентраційно-винищувального табору Собібор, на його охорону та інші акції залучалося від 100 до 150 «травників». Точні цифри, як й повний їхній перелік важко відшукати, оскільки архівні дані щодо табору були частково знищені після закриття табору, а ті куці дані, що залишилися були захоплені Червоною Армією й до сьогоднішніх днів неоприлюднені, хоча частина експертів вважає, що вони (матеріали) також були втрачені. Лише наприкінці 80-х років 20-го століття, через справу Дем’янюка в Ізраїлі та «відкриті» процеси в Києві — фахівцям стало зрозуміло, що частина таки архівних даних збереглася й знаходиться в архівах колишнього НКВС СРСР чи теперішнього ФСБ Росії.

Єврейські робітничі командос

Німецьке командування, маючи практику концентраційних таборів ще до війни, а також вдосконаливши досвід радянської системи ГУЛАГу, зрозуміли, що було необхідно сформувати постійні робочі та групи наглядачів з-поміж ув’язнених, які б проводили всі необхідні операції й роботи в концентраційному таборі. Тоді як на німецьких військовиків лягали тільки охоронні, управлінські та частина каральних функцій.

Фахівці, з-поміж євреїв, мали змогу працювати на відповідних роботах в самому таборі чи за його межами й лише у випадках серйозних захворювань вони, також, були страчені. Ще в Белжеці було організовано перший робочо-винищувальний табір, в якому його комендант Крістіан Вірт розробив керівні принципи для Єврейських Робітничих Командос, а також контроль за цими єврейськими бригадами. Самі ці організовані бригади були розподілені на три види:

  • «капо» — охоронно-наглядові функції;
  • «робітники» — робочі бригади на території та за межами табору;
  • «цеховики» — виробничі бригади з числа євреїв різних професій необхідних для функціонування цього табору: цирульники, лікарі, дантисти, кравці і т.д
Фото: Вікіпедія|Мавзолей табору смерті в Собіборі| Merlin

«Капо»

Серед найбільш фізично-здорових євреїв (а також за містечково-територіальним принципом) відбиралося до 200 осіб для виконання наглядово-охоронних функцій — в самому таборі, й поза його меж, ці бригади отримали наймення КАПО (CAPO). Слід зазначити, що значна частина наглядальницьких дій в наведенні порядку чи робітничих функцій в середовищі 3-х єврейських кампусів в самому таборі вчиняли саме ці групи, і більшість їх учасників перебули весь період в таборі, а згодом, благополучно, по закінченню війни, повернулися на батьківщину (за винятком кількох груп, на які падали підозри в співпраці з повсталими — таки було знищено).

Доля цих людей майже невідома, хоча частина з них вчиняла звірства, не менші за адміністрацію табору (тобто адміністрація табору «їхніми руками» вчиняла безпосередній, низовий контроль над повсякденним життям бараків), тоді як судових процесів щодо них не відбувалося, ця сторінка війни прихована та, поки що не розглянута істориками й фахівцями на належному рівні, оскільки бракує частини інформації, яка перебуває, поки, в засекречених архівах, під грифом неоприлюднення.

Щодо участі КАПО в таборі Собібор, історики дізнаються з куцих розповідей колишніх в’язнів концентраційного табору та кількох колишніх «Капо» чи інших робітників євреїв з таборових майстерень. Так за словами Моше Бахіра (Moshe Bahir) перших «Капо», які були при побудові табору та завезенні перших ешелонів ув’язнених — було знищено. Тоді як вже з послідуючих ешелонів відбиралося до 200 євреїв для КАПО-структури, адже табір розростався й кількість його «мешканців» збільшувалася що-кварталу.

«Капо» були відповідальним за роботу ув’язнених, і ув’язнені повинні були підкорятися їх наказам. «Капо» носили жовті пов’язки з чорним надписом «CAPO», вони були озброєні кілками або батогами. Кожна команда-група «капо» була розподілена по різним сферам дій, і кожну підгрупу очолював «староста» (Vorarbeiter), який носив свій титул над чорною пов’язкою на руці. Есесівець з-поміж німецьких співробітників табору відповідав за роботу цих груп полонених.

Наприкінці 1943 нацисти вирішили знищити Собібор. Вони переорали та засадили всю територію овочами.

Фото:Фото: Вікіпедія| Монумент в Собіборі|Sgvb

У 1965 році одинадцять есесівців з керівництва Собібора були притягнуті до суду в місті Хаген, Західна Німеччина. Один був засуджений до довічного ув’язнення, п’ять осіб отримали від трьох до восьми років позбавлення волі, четверо були виправдані і один наклав на себе руки. Польський уряд перетворив Собібор на національний меморіал.

За час функціонування, у таборі загинуло від 90 000 до 250 000 осіб.

Читайте також. 27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *