День українського політв’язня — відзначається в Україні щороку 12 січня на честь осіб, які були заарештовані через політичні переконання.
Традиція відзначення дня політв’язня запроваджена з 1975 з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості режиму. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднувалися до щорічного одноденного голодування в підтримку політв’язнів, інші — проводили різноманітні тематичні заходи.
Причиною відзначення спочатку були репресії радянського тоталітаризму проти української інтелігенції, а зараз російський режим, що розгорнув терор проти українців — «перевершивши радянський тоталітаризм».
Відповідно до Статті 2 загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року:
“Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, не самоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті”
Отже, саме поняття політв’язень суперечить міжнародному праву. Для України, як до проголошення Незалежності, так і на нинішньому історичному етапі, проблема ув’язнених за політичними мотивами була і є доволі гострою.
12-14 січня 1972 рік — день найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху, і розпочався «генеральний погром» українського шістдесятництва.
День українського політв’язня на пропозицію В’ячеслава Чорновола відзначався в політичних таборах і тюрмах та на засланні 12 січня, починаючи з 1975. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднуються до щорічного одноденного голодування в підтримку політв’язнів, інші — проводять різноманітні тематичні заходи.
Саме тоді були заарештовані всі відомі дисиденти України:
- у Києві — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба;
- у Львові — В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше — Ігор Калинець та інші.
Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року.
Нікому із заарештованих не інкримінували «зради батьківщини», тільки «антирадянську агітацію і пропаганду». Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний строк — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найвпертіші були запроторені у психлікарні.
Саме шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінська група, поставили українське питання у контексті протиборства тоталітарного cрср і демократичного Заходу. Їх справу продовжила Українська гельсінська спілка, з якої виросли перші офіційні українські партії — Українська республіканська партія та Українська християнсько-демократична партія.
Сьогодні ми згадуємо, хто жертвував своєю свободою, сім’єю, а часто самим життям заради здобуття Україною незалежності.
Після «генерального погрому» рух опору відродився у другій половині 70‑х років, коли основним засобом боротьби з системою став захист прав людини. Страх був переможений, його знищили ті мужні люди в далекі 60-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності.
Увечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки:
«Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!».
Усі були затримані поблизу станції метро «Більшовик», четверо перших ув’язнені на три роки.
Сьогодні російська влада повністю наслідує радянські методи боротьби з інакодумцями. Вона повністю імітує методи боротьби з повстанцями. Під час тимчасової окупації Криму та частини східних і південних областей ФСБ розпочала спецоперацію “нейтралізації” проти українців і кримських татар.
російські правоохоронні органи та представники окупаційної влади на захоплених територіях застосовують тортури, психологічний тиск, фальсифікацію доказів та інші незаконні методи розслідування. Жертви позбавлені права на захист, а судові процеси не відповідають стандартам справедливого судочинства.
Читайте також. Сергія Параджанова офіційно реабілітували
