Об’єднання Українських Продюсерів та НВ представили прем’єру документального фільму “Маріуполь. Невтрачена надія”, першого з циклу А потім прийшли «братья».
“Це кіно — свідченням про війну Росії проти України від простих людей, які прожили у Маріуполі перший місяць вторгнення. Фільм побудовано на щоденниках маріупольської журналістки Надії Сухорукової: вона нотувала те, що бачила навкруги себе у цей час. Стрічка не містить страшних кадрів, не справляє тиск на глядача. П’ять маріупольців розказують свій досвід життя в середині війни”, – йдеться на офіційному сайті НВ.
Фільм чіпляє глядача із самого початку і тримає в напрузі до кінця сюжету. Це історії маріупольців у хронологічній послідовності від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну і до моменту порятунку головних героїв.
Важливою ознакою, якою пронизана уся стрічка є ” Блокадний щоденники Надії Сухорукової”, який в залежності від хронології подій періодично озвучуються. Сама назва є доволі символічною, надія як почуття та Надія, як жінка яка писала цей щоденник вона наче і є символом того почуття.
Щодо візуального наповнення він також має символічне значення.
В експозиції та зав’язці художниця пише яскраву картину міста, де є парки, люди, фонтани – все це є життя, життя яке було до приходу росії. У кульмінації ж картина стає чорною, сірою та окутаною вогнем, будинки напівзруйнованні, усе що жило що мало сенси, що приносило радість маріупольцям зникає і стає мертвим.
“Помер навіть вітер”, – писала у щоденниках Надія.
Взагалі виділити якийсь конкретно кульмінаційний момент сюжету дуже важко, здається що весь фільм від початку це і є кульмінація, від перших вибухів до виїзду з міста.
Щодо відеофрагментів, то там були присутні й вибухи та моменти фільтрації росіянами цивільних, і показне лицемірство, де окупанти начебто рятують дітей роздаючи хліб.
Кожен герой пройшов свій важкий шлях, психологічно, фізично та морально. Ці думки та спогади наповненні деталями, звуками, кольорами найменшими дрібницями, які бачили люди у момент коли їх життя руйнувалося з кожною секундою.
Як лікарі працювали за допомогою генераторів, як люди лежали у холі просто на підлозі, як мріяли про воду і гарячий душ, як змушені були залишити тіла близьких непохованими або ховали просто у дворі, дехто ламався і закінчував життя самогубством. Найдраматичнішою частиною кульмінації є терористичний акт росіян, удару по драмтеатру. В цей час картина ще більше наповнюється темними фарбами, допоки не стає повністю мертвою.
У розв’язці ми чуємо історії порятунку, історії того, як люди наважились покинути місто, знайшли близьких, думки про плани на життя і майбутнє, і як “Щоденники Надії Сухорукової” повпливали на сприйняття війни у Європейському Союзі.
В Маріуполя кожен когось втратив, кожен бачив смерть і стрічка передає це, бо воно було насправді, бо це розповідає людина, яка усе це пережила.
Кінцівка фільму дає надію, ту саму не втрачену, що у назві тому, що кадри з темною картини перемотуються назад і знову надія на перемогу України, на спокійне та тихе життя вималюється на холсті. Але й фінал не остаточний, бо ми бачимо дві уже повністю написані картини, а не фрагменти: повністю чорну і повністю світлу. Тобто, як буде невідомо, але надія ще живе і є.
“Допоможіть Маріуполю” – основна мета фільму, закликати про допомогу. Бо зараз тисячі людей змушені виживати в окупації рф.
Завершується показ цитатою, про те, що у Маріуполі тепер так багато янголів, що вони могли б своїм свічтлом освятити небо.
Далі йде страшна статистика, втрат, депортованих та постраждалих цивільних.
Почуття, яке огортало мене увесь фільм – це біль. Однозначно стрічка варта уваги, про це треба знати та варто говорити, як би тяжко не було. За свої злочини рф має понести покарання.
Рецензію написала та опублікувала
Юлія Лемешева
Читайте також. Фільм “Як там Катя?” переміг у національному конкурсі на Гамбурзькому кінофестивалі
