Журналістка Julia News Катерина Богославець підготувала для вас рецензію на документальний фільм, присвячений мовному питанню від режисера Сергія Кримського. Захопливий сюжет стрічки та незаперечні докази – читайте, щоб дізнатись деталі.
Емоційний і гостро актуальний – ось що можна сказати про документальний фільм Сергія Кримського “Соловей співає. Доки голос має”. Присвячений він мовному питанню в Україні. На мою думку, кожен громадянин України має переглянути цю стрічку, з огляду на війну та ситуацію, в якій перебуває наша країна. Адже мова зараз – не тільки елемент національної ідентифікації, вона – маркер “свій/чужий”, який може врятувати життя. І режисер це наочно доводить.
В експозиції глядачу показують кадри, від яких одразу здригаєшся – настільки вони болючі для кожного з нас зараз: солдат, який під час бою отримує травму очей і втрачає зір, опиняється в ситуації, коли не розуміє хто перед ним – чи ворог, якого треба вбити, нехай навіть ціною власного життя, чи “свої”, адже військові, які підбираються до нього, вимовляють російське “свои”. І тут в небезпеці опиняються обидві сторони – і поранений солдат, і військові, які прийшли його врятувати – у солдата в руках миттю з’являється граната…
Після такого хвилюючого початку нам, глядачам, розкривають тему стрічки і доводять важливість і цінність рідної мови за допомогою фактів – руйнують міфи про “Українська – мова села”, “Какая разница, на каком языке”, “Мова не на часі” та ще 4 міфи, які створила навколо української мови радянсько-російська пропаганда.
Наростанням конфлікту у стрічці були кадри із проросійськими мітингами у Донецьку, але ще напруженішим став момент в ізраїльській школі івриту. Там, під час заняття із вивчення мови, Володимир із Луганська російською мовою вперто доводить жінці зі Львова, що Верховна Рада через законодавство тиснула на російськомовне населення східних областей і бомби там, виявляється, падали українські… між двома, здавалось би, співвітчизниками розгоряється суперечка, в результаті якої, щоб не сваритись, кожен залишається при своїй думці. “Спільна мова – це єдиний клей, який може перетворити різних людей у єдине суспільство”- промовляє тоді вчителька івриту Аліна Позіна.
На прикладі Володимира ми можемо бачити людей, які не хочуть цікавитися історією своєї ж країни та мови, а вірять сліпо роспропаганді, і вважають, що “мова не на часі” і взагалі, “какая разніца, язик нє імєєт значєнія”. Але весь абсурд у тому, що цей чоловік сам визнає, що євреї відродили свою прадавню мову і об’єднали нею суспільство, але в Україні чомусь “язик нє может обьєдініть.. язик нє імєєт значенія”… Смішно і водночас сумно, що є такі українці, правда ж? Але Володимир уособлює тут іншу сторону конфлікту, інше розуміння, що дає збалансованість викладу.
І майже одразу після моменту в школі в дію вводять також східняка Сергія, який спілкується ще поки ламаною, але українською, і вважає, що “мова- основа культури. Є мова – є нація”. А згодом ще й пана Миколу, жителя одного із прикордонних сіл Луганської області, який займається дослідженням історії рідного краю та носить вишиванку. Він доводить, що навмисна русифікація – була, а от Східна Україна російськомовною територією – ні.
В якості кульмінації режисер подає кадри прийняття закону про українську мову як державну в Україні: радість простих українців та злість кремля – тих, хто завжди прагнув пригнічувати все українське, і мову – насамперед.
Розв’язкою цього фільму є кадри із пораненим солдатом, якого ми бачили на початку фільму, і чию долю для нас залишили таємничою. Та тепер вона розкривається – побратими називають позивний солдата – і “Соловей” відпускає кільце гранати, що дає життя йому і побратимам, які прийшли його врятувати. І одразу стає зрозуміло, що в такій ситуації, коли очі сліпі, рятує лише мова, якою говорить серце – рідна українська. Режисер чітко виносить свій меседж.
Загалом, фільм залишає по собі міцний шлейф цілого коктейлю емоцій: від суму, злості і розчарування до надії і гордості за тих співвітчизників, які вже ідентифікували себе українцями і у мовному питанні. Проте лишається і гіркий післясмак усвідомлення, що навіть зараз, у 2023 році, в час повномасштабної війни, досі є українці, які не поважають рідну мову і не говорять нею. Це люди, які не усвідомлюють, з чого складається нація, і що її об’єднує.
Вагомими і значимими у стрічці є символи: старовинна Біблія українською мовою, яку бережуть і передають поколінням, лист маленького українця на підтримку дитячого україномовного журналу початку 20 століття, пісня Василя Гонтарського “Чорна гора” та особливо – позивний солдата – “Соловей”, тобто пташка, що є українським символом, символом волі. “Соловей співає, доки голос має”, а Україна жива, доки її народ говорить рідною, національною мовою.
Рецензію написала та опублікувала Катерина Богославець
Читайте також: Підтримуй своє: топ-7 українських фільмів, які варто переглянути
