“Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… З 8 років, з моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли… любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів… Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала стануть у нашій країні підвалиною життя”
(Людмила Старицька)
Сьогодні, 21 травня в Україні вшановуть пам’ять про жертв політичних репресій — це щорічний національний пам’ятний день, який припадає на третю неділю травня.
Сьогодні ми згадаємо Людмилу Михайлівна Старицьку-Черняхівську – українську письменницю поетесу, драматургиню, прозаїкиню, перекладачку, мемуаристку, громадську діячку і також доньку Михайла Старицького.
“Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку” ( Людмила Старицька про дитинство)
Народилася Людмила 17 серпня (29 серпня за новим стилем) 1868 року в Києві в сім’ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Старицької — рідної сестри композитора Миколи Лисенка.
“В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту” – писала Людмила Старицька-Черняхівська.
Звичайно, що у родині Старицьких усі говорили українською мовою, ще з дитинтства діти мусили виборювати це право між однолітків, які цькували та кепкували з них за їх рідну мову і ось як згадувала ті часи Людмила:
“Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас скрізь по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. 1 звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Я пам’ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім садку, звичайно, в українському вбранню, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум; зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й завжди однаково розумні бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої “мужицької” мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: “Не сумуй, моя доле кохана”.
Далі Людмила Навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість “За Україну” та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка.
1888—1893 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”.
У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідувала на засланні Михайла Грушевського.
У квітні 1917 року Людмилу обрали до Української Центральної Ради.
У травні 1917 року брала участь у заснуванні Товариства “Український національний театр”, входила до його президії.
Як представниця Міністерства освіти 22 жовтня 1918 року виступила з промовою на урочистому відкритті Кам’янець-Подільського державного українського університету.
1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам’янці-Подільському.
У 1920-тих роках працювала у Всеукраїнській академії наук.
Арешт та допити
Письменницю заарештували 14 січня 1930 року і звинуватили в приналежності до Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові.
“…На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об’єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію.
…З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв’язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не брала.
…Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації”, – йдеться у витягах з власноручних свідчень Людмили Старицької ( 27 січня 1930)
Ось як український мовознавець Юрій Шевельов згадував допити Людмили Старицької під час судового процес СВУ у Харківському оперному театрі, 1930:
“На допиті Людмила Старицька-Черняхівська, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваннях. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне..”
Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона:
“а) у період 1926—1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…”
Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки.
Життя після звільнення
4 червня 1930 року Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. Після звільнення вона була вислана до міста Донецьк, де займалась перекладацькою діяльністю.
У 1936—1941 роках жила із сестрою у Києві.
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
У серпні 1989 року Людмилу Михайлівну разом з іншими учасниками “показового процесу СВУ” в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.
2000 року у видавництві “Наукова думка” у серії “Бібліотека української літератури” побачили світ “Вибрані твори” Людмили Старицької-Черняхівської. Цим самим уперше під одною палітуркою було зібрано різні за жанром твори письменниці — драматичні, прозові, поетичні, мемуарні. Упорядкував книгу, написав до неї вступну статтю та примітки письменник Юрій Хорунжий.
17 вересня 2002 року в Києві на засіданні спеціалізованої наукової ради у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова Інна Петрівна Чернова захистила кандидатську дисертацію “Еволюція проблематики і поетики у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської”. Це була перша спеціальна системна спроба дослідити драматургію Старицької-Черняхівської.
15 листопада 2018 року ім’ям Людмили Михайлівни названо вулицю у Святошинському районі міста Києва
Ось як говорив про її творчу діяльність Іван Франко:
“Силою слова, гарячим настроєм і гарною формою відзначаються поезії Людмили Старицької, особливо її лірична драма «Сафо», одна з перлин нашої літератури. Тема сеї драми — пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резигнація і смерть Сафони в хвилі її поетичного тріумфу. Все те змальовано більш ліричними імпровізаціями самої Сафони, ніж драматичним способом, градація і переміни чуття віддані майстерно” ( зі статті «З останніх десятиліть XIX віку»)
Сама ж Людмила про Драму говорила так:
“Драма, як і саме життя, тільки через те й набуває ваги та сили, що одбивається в душі людини. Безсмертні істини й проблеми через те тільки й безсмертні, що освітлюють знеможене серце людське”.
Творчість Людмили Старицької-Черняхівської безперечно відобразила животворну силу волелюбного українського народу та залишила помітний слід в історії української культури, літератури й театру.
Від 21 травня 2007 року третя неділя травня встановлена Днем пам’яті жертв політичних репресій.
“з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства“.
