Сьогодні 23 січня, відбувається 140 років з дня народження відомого українського співака та народного артиста УРСР Донця Михайла Івановича, який віддав життя за любов до української пісні.
Михайло народився 23 січня 1883 в багатодітній робітничій сім’ї. Його батько походив із безземельних селян Василькова. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, він не повернувся до рідного Василькова, а влаштувався помічником кресляра на місцевий завод «Арсенал». Попри злидні подружжя Донців народило п’ятьох доньок та двох синів.
Матеріальні нестатки привчили дітей змалечку працювати. Сестри няньчили малих дітей, а брати служили за харч у крамничних прикажчиків “хлопчиками на побігеньках”.
Потім Михайло згадував, що любов до музики заронила й розвинула в ньому матір, яка знала надзвичайно велику кількість українських народних пісень. Обдарувала доля талантом до музики і батька.
“Завваживши мій побожний потяг до вокалу, він власноручно змайстрував і подарував мені саморобну скрипку. Ота домашня музична закваска і привела мене під благодатне крило провидця з розшуку майбутніх талантів композитора-педагога Грінченка“, – згадував Михайло.
Одного разу, Олексій Грінченко почув спів восьмирічного Михайла. Відтоді хлопчик став співати у церковному хорі, навіть став отримувати заробітну плату — 50 копійок на місяць.
Уклавши угоду з антрепризою Київської опери, Олексій Грінченко обслуговував дитячим хором відповідні вистави. У такий спосіб хлопчик опинився в ролі маленького артиста на оперній сцені. Перед ним відкривався дивовижний та невідомий світ високо мистецтва. Він чув співи найкращих маестро, зустрічався із самим Петром Чайковським, який диригував дитячим хором у виставі власної опери «Пікова дама». Здавалося, що сцена назавжди стане його покликанням і життям.
Коли Михайлові було 11 від сухот померла його мама, а через 3 роки не стало й батька. На клопотання робітників-арсенальців хориста Михайла, як круглого сироту, зарахували до військової школи медичних фельдшерів.
Також він грав у курсантських спектаклях під час навчання у військовій школі.
В одній із вистав його помітив відомий режисер і актор, засновник російського драматичного театру у Києві Микола Соловцов. З того часу почалося духовне відродження юнака, який усі вільні від служби години проводив чи то в соловцовській драматичній студії, чи на гальорці Українського народного театру, спостерігаючи гру корифеїв сцени — Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського.
Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав виклади вокалу в найвидатніших київських педагогів — Е. Мессіні, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценічної практики в популярній драматичній трупі Бородая в «ролях зі співом».
1905 року Михайло був зарахований до Київської опери. Через рік співака запросили до москви на роботу в приватному Оперному театрі Сергія Івановича Зиміна.
“Служба в опері Зиміна, заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері цього театру я вперше почав усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна” – згадував Михайло.
У москві Михайло Донець зробив собі ім’я, ставши сценічним партнером таких відомих оперних співаків, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та інших.
В 1913 році, завоювавши славу Михайло Іванович повернувся до України. Зі свідчень очевидців, кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста. Сторінки місцевої преси рясніли відгуками: «взірець божественного натхнення життєвої правди на сцені».
Під час Першої світової війни він був мобілізований до російської імператорської армії, служив фельдшером у київському шпиталі та рідко з’являвся на сцені.
У пореволюційні роки Донець став одним із найактивніших фундаторів українського оперного театру. Саме йому першому серед інших оперних співаків республіки надали почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року — Народного артиста України.
За своє творче життя Михайло Донець досконало опанував 134 партії басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах. Він створив образи Івана Карася у виставах “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, Тараса Бульби у п’єсі “Тарас Бульба”, Виборного з “Наталки Полтавки” в операх Лисенка та багато інших.
Співак часто гастролював. У 1930-х роках він їздив із концертами радянським союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом гастролював в оперних театрах Дніпропетровська, Львова, Харкова.
1936 року брав участь у першій Декаді українського мистецтва в москві. Записав на грамплатівки українські народні пісенні та арії з опер українських композиторів.
Репресії та розстріл
З кінця 1920-х років, коли почався наступ на «націонал-ухильництво», в усі республіканські та крайові ДПУ надійшов із москви таємний наказ розпочати підготовку з селекції національних кадрів інтелігенції. До реєстру ймовірних “ворогів” режиму Сталіна потрапило й ім’я Михайла Донця. Спочатку на нього завели «справу-формуляр».
На початку другої світової війни, виникла нагальна потреба здійснити тотальну селекцію заздалегідь виявленого антирадянського елементу, щоб убезпечити тил Червоної Армії.
2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів знайшов, що перебування на волі артиста оперного театру Донця М. I. може становити небезпеку для радянської влади й виписав ордер на його арешт.
Тричі за час ув’язнення Михайла допитували, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним.
В одному із протоколів зафіксована наступна заява Михайла Донця.
Переклад українською:
“Ніякої контреволюційною роботою я ніколи не займався і націоналістом ніколи не був. Я любив і люблю українську народну пісню і українську музикуі більше ніяких націоналістичних захоплень у мене немає” – заявив співак.
Слідчі також не змогли довести злочинної діяльності Михайла. Однак, після 6 липня 1941 року сліди Михайла Донця загубилися.
10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в’язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося і життя Михайла Донця.
Після смерті Сталіна дружина Михайла, Марія Едуардівна Донець-Тессейр, на особисте звернення до Микити Хрущова отримала коротку відповідь у довідці.
Переклад українською:
“З санкцій ворога народу Меркулова Донець без рішення суду був в Києві розстріляний”.
Це зізнання було зроблено пошепки. Жоден друкований орган цю інформацію не опублікував та не розповсюдив.
Звичайно, з 1955 року Михайла Донця в СРСР вже не називали «ворогом народу», але ставлення до нього компартійних ідеологів залишалося недоброзичливим. Офіційний висновок КДБ, на основі перегляду слідчої справи Михайла Донця:
Переклад українською:
“не можна вважати встановленою його причетність до “антирадянської націоналістичної організації та проведення ним антирадянської роботи”
І знову жоден друкований орган в Українській РСР не оприлюднив цього.
Реабілітували співака лише 1989 року.
На честь нього названо вулицю у Києві, а також письменник Микола упорядкував збірник листів і спогадів про співака та написав повість «Велич і трагедія Донця» (в рукописному вигляді). Через брак коштів видання книги затримується.
Читайте також. Хто автор патріотичного гімну Січових стрільців?
